Вадим Алешин (vakin) wrote,
Вадим Алешин
vakin

Правда і "Міф": Василь Сліпак очима брата


© Wassyl Slipak Foundation

20 грудня виповнилося б 44 роки від дня народження Василя Сліпака — всесвітньо відомого українського оперного співака, соліста Паризької національної опери.

Він загинув під час бойових дій на Сході України 29 червня 2016-го — від кулі снайпера. Саме 20 грудня у Великій залі Національної музичної академії України, яка носить ім'я Героя України Василя Сліпака, і відбудеться вечір пам'яті незабутнього митця. Про його творчі злети й життєві орієнтири, про дитячі роки та паризький період — в інтерв'ю розповів брат співака Орест Сліпак.

Брат Василя Сліпака — Орест Ярославович — за фахом лікар-кардіолог. Майже 20 років живе в Києві. Тривалий час працював лікарем, а також на різних менеджерських посадах у фармакологічному бізнесі. Тепер каже, що, у зв'язку з останніми подіями, більше почувається культурним менеджером, адже займається всіма проектами, до яких був і залишається причетним його рідний брат.


Василь и Орест Слипак

— Пане Оресте, розуміючи складність теми, пов'язаної з Василем, перше запитання, можливо, трохи загальне, ліричне: яким він був у своїй сім'ї, яким він був у своїй професії, яким саме ви найчастіше його згадуєте?

— Для мене він — і найближча людина, і найближчий товариш. Крім того, що Василь — рідний брат. Ми часто спілкувалися, дуже часто бачилися, я часто бував у Франції на його оперних прем'єрах.

Та й росли ми разом. Він на шість років молодший від мене.

Про себе кажу, що я "слухач", бо майже все життя слухаю його музику. Сам я ніколи музикою не займався, проте любитель класичної музики.

А Василь? Знаєте, він завжди був не "таким, як усі". Це в ньому виявлялося ще з дитинства. Він завжди якось по-особливому і вдягався, і спілкувався. Навіть робив якусь особливу зачіску.

Нещодавно я бував у Львові, зустрічався з його друзями, — і всі вони казали, що Василь завжди чимось відрізнявся від інших. Хоча насправді був скромним, делікатним, інтелігентним.

Ніхто не пам'ятає, щоб хтось його у школі ображав чи траплялися якісь скандали, пов'язані з ним. Він завжди був спокійним, урівноваженим, але водночас — і особливим.

Я завжди був його "менеджером", хотів, щоб він десь навчався, співав у хорі. Потім, коли постало питання, що треба їхати за кордон, — а тоді це було досить складно, — я допомагав оформляти візу, купувати квитки, ходив по організаціях, писав якісь листи.

Мені дуже хотілося, щоб талант брата був реалізований.

Мене, наприклад, вразив той факт, що ще під час навчання в консерваторії у нього все було "планово": вивчав мови, системно вів щоденник, усе занотовував. Тобто був системним. До того ж він завжди спокійно ставився до свого успіху.

Коли приїхав у столичну консерваторію, то зачарував весь мистецький Київ. Згодом у нього були концерти у великих залах, у Палаці "Україна". Був відомий проект "Класік-Прем'єр", коли він виступав з Національним оркестром під керуванням Володимира Сіренка.


Wassyl Slipak Foundation

Зараз багато людей згадують, що той молодий хлопчина, який приїхав зі Львівської консерваторії, відразу ж увійшов у контакт із усіма відомими викладачами та виконавцями. Йому довіряли свої прем'єрні твори такі відомі композитори, як Ігор Щербаков. Василь також виступав із диригентом Ігорем Андрієвським, який його дуже цінує. Не кажучи вже про співаків, розкиданих по всьому світу, — він з усіма мав добрі творчі справи.

Коли я вперше приїхав до Василя в Париж і побачив його там, то здивувався... Він — молодий співак, а складалося враження, що просто народжений для Франції, йому було там дуже комфортно.

Деякі люди десятки років живуть в еміграції і не можуть звикнути, а він вскочив в Європу, як у рідний дім. Пам'ятаю, він сказав мені тоді, що, мовляв, я досить дивно одягнений, і ми пішли в магазин, він купив мені новий одяг. Тобто він легко адаптувався до західного світу.

— Між ним та колегами відчувалася конкуренція?

— Можливо, це була Василева вада, але, мені здається, він узагалі не думав про кар'єру. В нього не було зіркової хвороби. Він співав і радів із цього.

Я часто відвідував його прем'єри у Парижі в Гранд-Опера. Одного разу за кулісами бачив Пласідо Домінго, який виступав в одній виставі з Василем. І брат досить спокійно до цього ставився, — це була його робота.

На прем'єрі опери "Війна і мир" Сергія Прокоф'єва в Парижі виступав народний артист України Анатолій Кочерга — також разом із Василем. І він так само, шануючи видатного колегу, сприймав їхню співпрацю мудро, гідно.

Тобто Василь доволі спокійно ставився до успіху, навіть коли перемагав у конкурсах.

Ось я пишався ним, а він — був спокійним. Хоча йому дуже подобалося те, що він робить. І, взагалі, в тому, що робив, він був геніальним, — наприклад, дуже швидко вчив складні оперні партії. І йому надто легко все це давалося.

— Пане Оресте, у вашій родині хтось професійно займався вокалом?

— Наші батьки співали, переважно вдома. А ось у нашого діда, маминого батька, був унікальний голос. Про це кажуть усі, хто його знав. Можливо, гени передалися через покоління?

Особливість Василевого голосу ще й у тому, що зразу він співав дитячим високим голосом, який потім трансформувався у контратенор — найвищий чоловічий голос.

Уже згодом, коли він вступав до консерваторії, то виявилося, що в нього є й бас-баритон, це найнижчий голос.

У Василя, взагалі, великий діапазон голосу. Пам'ятаю, колись із цього приводу було багато зустрічей із різними фахівцями, й ніхто не знав, що з його голосом робити!

Першим його вчителем був керівник "Дударика", покійний Микола Кацал. А у Львівську консерваторію його взяла Марія Байко, яка здійснила просто героїчний вчинок, сказавши, що візьметься за Василів голос, бо в Україні втрачена школа високих чоловічих голосів.


Орест Слипак с Марией Байко
Олександр Данилов


Тоді всі схилялися до того, що братові треба їхати за кордон. Але Байко Марія Яківна взялася за нього — вела два його два голоси.

Зараз їй під 90 років, вона часто згадує Василя. Вона каже, що його голос — для неї особливий творчий і життєвий досвід.

А вже коли він поїхав на конкурс до Франції й там переміг, то за кордоном зустрів і найкращих французьких педагогів. Там школа для вокалістів більш розвинена.

Повторюю, це дуже велика рідкість, коли в одному вокалісті поєднуються дві характеристики голосу — контратенор і бас-баритон. Це унікальна річ!

Але високий чоловічий голос — не є комерційно цікавим, для нього потрібен доволі специфічний репертуар. Хоча тепер він звучить частіше, навіть у класичних постановках. Тому Василь більше співав як бас-баритон. Проте збереглися окремі записи, де в концертах він співає одночасно і високим, і низьким голосом.

— Отже, якщо повернутися до попереднього запитання: ваші батьки, очевидно, не мали прямого впливу на професійний вибір брата?

— Наші батьки — інженерний прошарок соціуму, вони працювали на виробництві. Причому майже вся наша родина працювала на скловиробництві. Наш дядько створював у Львові першу лабораторію художнього скла. Батько працював на ізоляторному заводі, а мама — на заводі, що виготовляв промислове скло. Тоді це було потужне виробництво. Тепер — усе зруйноване.

Я дивуюся, чому, маючи такі потужності, за досить короткий час усе знищили, і це ж скло ми тепер завозимо з-за кордону…

— Де зараз мешкають батьки?

— Батьки живуть в Італії. Вони переїхали туди 15 років тому. Але часто приїжджають до Львова. Вони свого часу поїхали в Європу як заробітчани. І була версія, що Василь купив їм там житло.

Але він нічого не купував… Усі гроші, які в нього були, Василь витратив на фронт… Усі його рахунки вичищені до нуля… Нічого не залишилося. За три роки брат віддав фронту всі свої заощадження. Про це ми дізналися вже після його смерті.

Я особисто зацікавлений у тому, щоб батьки залишалися в Італії, бо там високий рівень медицини, там добрий клімат, якісні продукти. В них є своя громада.

А тут, у нас, їм було б досить важко, бо наші люди не зовсім розуміють їхній біль, коли починають спілкуватися на тему Василя. Батьки тільки підуть на цвинтар, — і це закінчується лікарнею… Тому, мабуть, мені й ліпше, коли вони там, в Італії.

Для них загибель сина — трагедія. Але їм було важливо, що їхнього сина нагородили "Зіркою Героя" — посмертно. Це офіційне визнання. А я не ходив на ту церемонію… Не міг…

— Усе-таки хто найбільше сприяв формуванню громадянських і творчих пріоритетів Василя Сліпака?

— Сім'я. Ще в часи СССР завжди було дві правди. Одна правда — на вулиці і в школі, а інша правда — вдома. Ми знали, про що можна говорити на вулиці, а про що — вдома. В нашій домівці культивувалися речі, тісно пов'язані з історією України. Нас виховували в проукраїнському дусі.

Василь із дитинства був зачарований музикою. Він цим світом жив, був дуже активний, коли розпочалося відродження української держави — брав участь у різних акціях.

Школярем він співав у "Дударику", а це постійні гастролі. В школі його бачили досить рідко. Я навіть не знаю, як він ті оцінки отримував.

А згодом — великі тури містами України, а також — Канада, Америка, Європа...

В "Дударику" він виконував сольні партії. Збереглися фото, де він виступає з Дмитром Гнатюком, із Ніною Матвієнко, з іншими видатними виконавцями. Тобто навіть у часи СРСР він був у прогресивному українському мистецькому середовищі.

Він прийшов у "Дударик" досить пізно — дев'ятирічним. Керівник колективу Микола Кацал тоді сказав: "Гаразд, я тебе беру! Але в тебе мало часу — ти повинен за місяць включитися в роботу".

І він включився! Дуже багато працював. Почав виконувати сольні номери. На той час для школяра то було дуже напружене концертне життя. А тоді у Львові гурт "Дударик" вважався суперелітарним, закритим колом, чимось надзвичайним. Тому на Василя ще в дитинстві всі дивилися з великою повагою.


василь слипак_2
Wassyl Slipak Foundation

— Ви часто відвідували його концерти, оперні вистави — в Україні, в Європі?

— Так, часто. Я бував на багатьох його концертах, причому з різною аудиторією — від 300 людей до кількох тисяч.

І, незважаючи на кількість людей, йому завжди вдавалося тримати зал своєю енергетикою. Де б він не з'являвся, завжди опинявся в центрі уваги.

Він був енергійним, у нього була особлива артистична харизма.

Навіть якщо співав не головну партія, все одно лишався в центрі сценічного дійства.

Ось зараз я часто спілкуюся з французькими співаками, які з ним виступали, то вони кажуть: "Якщо Василь брав участь у постановці, то його завжди було "багато" на сцені. І для партнерів це завжди виклик, бо нелегко тримати рівень Василя".

— Його найулюбленіші опери?

— "Кармен", "Фауст"… Загалом, дуже багато всесвітньо відомих опер.

— Чи всі записи Василя оприлюднені, видані? Можливо, існує невідомий музичний архів Василя Сліпака?

— Ми маємо багато його записів. Але всі вони на різних носіях. Зараз намагаємося привести їх до ладу. Ці записи потребують редагування, оцифрування. Скоро люди зможуть почути ще більше виступів Василя Сліпака.

Один диск із його основними аріями ми вже видали. У Львові в Історичному музеї є архів, де ми все збираємо: вже перевезли туди з його домівки багато речей.

Хочемо, щоб це мало характер науково-дослідницької роботи.

Зараз зустрічаюся з багатьма науковцями. Хочу, щоб вони мали можливість поїхати до Франції, попрацювати в архівах. Щоб це були люди, зацікавлені саме дослідницькою роботою, пов'язаною з його творчістю. Бо все це потребує системного вивчення. Адже Василь і співав в операх, і виконував багато ораторійних творів. Були як класичні проекти, так і модерні, сучасні. Тобто він почувався органічно в різних творчих іпостасях, був артистичним. Займався танцями. Був міцним. Усе йому давалося легко. І я ніколи не чув, щоб він стомлювався або страждав від тривалих репетицій.


Wassyl Slipak Foundation

— А які у вас відчуття виникали вже в залі, коли на сцені з'являвся рідний брат?

— Коли, наприклад, був в Опері Бастилії, а на сцені — брат, то насамперед відчував гордість за нього, за Україну.

Напевно, були в нього й критики. Але я таких не знаю… Всі його виступи були аншлаговими, а багато міжнародних конкурсів, у яких він перемагав, свідчать про його професіоналізм та обдарованість.

Люди казали, що мій брат — щасливчик…

Знаєте, коли люди йдуть до чогось високого й значного дуже тяжко, будують кар'єру, то вони дуже трепетно ставляться до свого успіху. Василь же все приймав легко, спокійно, природно й гідно. Навіть коли почав активно займатися волонтерською роботою і їздити на фронт, то все одно з його кар'єрою все було гаразд. Навіть спостерігати за цим було дивно — фронт, опера, європейська сцена…

— Коли вам стало відомо про рішення Василя їхати на Схід захищати батьківщину? Чи радився він із вами?

— Він не казав — ні батькам, ні мені, — що насправді робить на фронті. Ми, взагалі, не знали, що він воює по-справжньому. Казав, що їде допомагати.

Завжди зупинявся в Києві перед черговою поїздкою на Схід. Не зізнавався, що бере до рук зброю. Казав, що організовує концерти, допомагає по волонтерській лінії. Але що він тричі бував на фронті й воював — цього ми не знали.

Він, взагалі, був такою людиною, яка знаходила спільну мову з кожним, із ким зводила доля. Вмів відчувати людей. Про це свідчить і коло його спілкування.

Я, наприклад, думав, що у Франції він спілкувався лише в музичному середовищі. А виявилося, що брат був знайомий із різними людьми — з науковою елітою, професурою, дипломатами, членами українських організацій.

Василь знав, яку тему треба обговорювати з тією або іншою людиною.

Тому він і вирішив, що питання війни — тільки його питання. Знали про це лише ті люди, з якими він воював.

— Які мрії — творчі, життєві — плекав ваш брат? На цю тему між вами були розмови?

— Його мрії доволі звичайні, зрозумілі — одружитися, мати свою сім'ю. Він мріяв, щоб його весілля відбувалося в Карпатах.

Потім усе це трансформувалося, коли вже почалися бойові дії: ним на сто відсотків заволоділи теми війни, захисту України. Він весь був у цьому. І це була єдина тема, на яку він говорив останнім часом.

Ще раніше, коли він постійно жив у Європі, то по телефону спілкувався з різними людьми переважно французькою мовою. А вже в останній рік його життя я помічав, що й по телефону він майже завжди говорить українською.


Wassyl Slipak Foundation

— Як ви гадаєте, наскільки ідеалістично сприймав Василь усе те, що відбувалося в Україні відразу після Євромайдану?

— Його важко назвати ідеалістом. Але він був романтиком. Навіть не знаю, що б він сказав, якби зараз подивися на Україну — через два роки після свого відходу в інший світ…

Був би він ідеалістом чи ні? Напевно, Василева оцінка не завжди була точна, хоча його важко назвати наївним, бо він добре знався на людях. Просто в нього було загострене відчуття справедливості.

Коли він бачив несправедливість або якісь нечисті речі, то намагався з тим не мати нічого спільного. Під час своїх поїздок на фронт Василь кожного разу був у різних підрозділах… Через певні обставини, досі мені невідомі.

Між тими поїздками на фронт він співав на сцені. І з 2014 року жив на дві країни. Загинув у червні 2016-го… А ще в травні того ж року в нього був великий концерт у Парижі…

— Він, людина культури, швидко знаходив спільну мову з військовими на Сході?

— Він, взагалі, не дуже хотів про це розповідати. Але знаю, що на фронті було не все просто. Думаю, оцінити цю війну з історичної перспективи можна буде лише через років п'ятдесят. Робити це зараз — невдячна справа. Для мене військова частина життя Василя дуже болюча…

Ми зараз створюємо дослідницьку групу, яка би планово вивчала саме ці речі. Спершу хочемо вивчити його мистецький доробок, а потім — питання його участі у військових операціях.

Василь був безкомпромісний. Мабуть, через те й виникали деякі питання. Він не терпів брехні, дуже гостро до того ставився.

Музичне середовище теж досить складне, особливо в Європі. І в кар'єрі Василя бували різні періоди: то менше контрактів, то більше. Але 40—45 років — це розквіт оперного виконавця. І в нього все дуже добре йшло.

Та так сталося, що в житті мого брата спочатку була тільки музика, а згодом він став на захист України.

Хоча він не терпів пафосу. На нього дуже вплинули вже перші поїздки на фронт, знайомство з різними людьми. Багато хто з його побратимів тоді й загинув…

І ось сам факт загибелі близьких людей, яких він персонально знав, і був якимось ключовим стимулом до присвячування свого часу бойовій місії.

Та й у Парижі він постійно проводив акції на підтримку України, гуртував навколо себе людей.

Я й сам зараз часто їжджу з фільмом "Міф" різними країнами — і майже в кожному місті зустрічаю людей, які спілкувалися Василем, робили з ним проекти, акції на підтримку України.

— До речі, як ви сприйняли фільм "Міф" режисерів Леоніда Кантера та Івана Яснія?

— Ми працювали над фільмом майже півтора року. Це майстерна работа. Як сценарний хід використано основу твору Джанні Родарі про чарівний голос Джельсоміно. Вважаю, що завдяки авторам фільму — Івану Яснію та Леоніду Кантеру — за годину можна дізнатися, хто такий Василь, можна прийняти його образ, можна почути його спів. Фільм був у прокаті. Були успішні фестивалі, прем'єри в багатьох країнах — США, Канаді, Франції, Італії, Польщі, Німеччині, Бельгії. В Україні 20 грудня відбудеться телепрем'єра "Міфу" на ІСТV.

— Пане Оресте, ваші думки, а можливо й версії, стосовно трагедії режисера "Міфу" Леоніда Кантера, який наклав на себе руки — і це стало шоком для всіх…

— Це дуже тяжке питання. Ми працювали з ним над фільмом досить тісно, часто зустрічалися. Леонід був захоплений цим проектом. Разом їздили на покази у США, Канаду. Потім мали зустрітися на прем'єрі в Парижі. І буквально за день до цього дізнаємося, що Леоніда вже нема…

Я не розумію, чому так сталося. Під час спілкування він завжди випромінював оптимізм, не було навіть натяку на депресію. У ньому пульсували нові ідеї, плани на майбутнє, завжди про це говорив. Він був людиною, яка дивилася вперед, а не назад.

Тому його смерть — несподіванка й шок. Отож мені важко все це пояснити. Хоча нікого не треба судити, кожен вибирає свою долю…

— Де й за яких обставин вас застала страшна звістка про загибель брата?

— За день до цієї трагедії я був у відрядженні в Одесі. Пізно прилетів до Києва. А вже зранку відкрив FB — і побачив той пост... Потім про цей пост повідомили мамі… І вона відразу потрапила в лікарню…

Це ж неправильно — ось так "постити" у FB інформацію про загибель сина чи батька. Знаю, що в Ізраїлі є спеціальна служба: три людини приходять додому, повідомляють родичам про трагедію і відразу надають їм психологічну допомогу.

Я б нікому не побажав дізнатися із FB про загибель близької людини.

У тій ситуації нам дуже допомогла Яна Зінкевич, яка опікувалася Василем. Потім вона займалася й формальностями — документами. Вона постійно мені телефонувала, говорила, що треба робити.

Уже минуло два з половиною роки…

І тільки очі починають відкриватися…

Але сказати, що стає "легше", — я не можу.

Не можу також сказати, що прийняв смерть Василя, бо для мене це дуже тяжка історія. І в голові постає багато запитань, на які досі не знаходжу відповідей.

Перш за все питання: чи можна було уникнути трагедії? І є дві правди. І я тепер це розумію. Василь — герой для людей, котрі його знали. Для мене він теж герой. Але є й персональна втрата — брата, сина. І ці дві правди інколи важко звести докупи. Деякі люди це розуміють, а деякі — не розуміють.


Wassyl Slipak Foundation

— З ким зі світових оперних виконавців Василь товаришував, був однодумцем?

— У Василя в оперному світі було багато друзів. Він був сучасним, відкритим до спілкування. Мав потяг і хист до вивчення мов. Такими мовами, як англійська, французька, іспанська, італійська, німецька, польська, — володів вільно. В нього слух унікальний. Я сам опанував англійську й французьку доволі непросто. А він у будь-якій компанії, особливо за кордоном, з усіма міг спілкуватися. Це якийсь особливий талант до мов. Вільно говорив, вільно писав. З українських оперних виконавців, точно знаю, товаришував із Сергієм Магерою, з Зоряною Кушплер навчалися разом. З Ольгою Пасічник було творче спілкування.

— Розумію, що це доволі делікатне запитання — про його кохану…

— Офіційної дружини в нього не було. Але щоразу він закохувався "на все життя". Знаю багатьох жінок і дівчат, у яких Василь був закоханий. Про це можна написати книжку! В коханні він був суперромантиком.

Ось і на прем'єрі фільму "Міф" у Флориді до мене підійшла дівчина з великим букетом та й каже: "Я Поліна Войневич…" А я пам'ятаю її ще з консерваторії, у них із Василем був роман.

Усі дівчата про нього дуже тепло відгукуються. Він і в цьому був особливим, віддавав коханій жінці все: у нього була повна ідеалізація образу.

Коли він три роки жив у Франції, в нього там була кохана француженка, оперна співачка. Якось він на кілька тижнів приїхав до Львова. Тоді ще не був активно розвинений Інтернет, практикувалися більше факси. І Василь купив факс-машину й три тижні писав французькою листи своїй коханій. Ці "переговори" з Францією потім доволі дорого обійшлися батькам. Це був стос факсів!

— Одного разу ви сказали, що справжнього Василя ніхто не знав?

— Я казав, що в різних середовищах він, відповідно, й поводився по-різному. Люди, які займалися волонтерською діяльністю, — це одна група людей. Із ними він мав проекти — "Українське братство", "Перетинаючи Європу". Ці організації професійно допомагають фронту та дітям загиблих, запрошують їх на оздоровлення до Парижа.

Плюс ще одна організація — "Оперні співаки для дітей", яка також опікується дітьми загиблих воїнів.

Василь та його друзі робили багато концертів для підтримки дітей загиблих воїнів. Ця організація працює й тепер, передає великі суми дітям-сиротам.

Йому вдавалося починати різні проекти на інтуїтивному рівні, він навіть не все до кінця усвідомлював.

У 2019-му буде 20 років, відколи в Європі видали оперу Дмитра Бортнянського "Алкід". І я знав, що Василь причетний до цього. Василь розповідав про Бортнянського директору одного фестивалю. Потім дав йому партитуру, переписану від руки. Знайшли фінанси, привезли до Львова у студію звукозапису оркестр, хор. І вперше видали диск у Франції для європейської публіки. Василь мотивував це робити.

Ось так легко Василь усе організував.

І, що цікаво, про випуск цього диска була публікація у The New York Times, у липневому числі за 1999 рік. Думаю, Василь про це не знав. Йому вдавалося запускати процеси, можливо, не завжди з усвідомленням, що він робить. Засіяв багато речей, які зараз плодоносять.

— Пане Оресте, ваші думки стосовно війни на Сході України, — як довго все це триватиме?

— А давайте зустрінемося через двадцять років і про це поговоримо. Думка є, але, гадаю, лише згодом можна буде перевірити, правильна вона чи хибна.

На кожному рівні є люди, більше інформовані. На рівні обивателя — одне, на рівні прийняття якихось рішень — зовсім інше.

У мене є лише відчуття, що біда з корупцією з'їдає Україну з усіх боків.

Раніше думали, що корупція квітне тільки на високому рівні, але в Україні 90% людей мають справу з корупцією. Це такий спосіб життя.

Ось і ім'я Василя зараз хочуть перетягнути до себе то одні, то інші сили. Але мені це нецікаво. Тому стараюся зберігати політичний нейтралітет і не потрапляти в суспільний психоз.

* * *

20 грудня, в день народження Василя Сліпака, у Великій залі Національної музичної академії України, яка носить ім'я Героя України, відбудеться захід "Міф. Вечір пам'яті Василя Сліпака". Зірки французької, польської та української опер, лауреати всеукраїнського конкурсу молодих вокалістів імені В.Сліпака, хор Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва, інші колективи й виконавці стануть учасниками цього вечора. Ідея заходу належить волонтерам ГС "Музичний батальйон" та БФ The Wassyl Slipak Foundation. Серед солістів — Марія Березовська, Юрій Шевчук, Олександр Дяченко, Руслана Лоцман, Василь Нечепа, Андрій Романенко. З Франції на концерт прилетить Гійом Дюссо, а з Польщі — Гоша Ковалінська, які товаришували з українським співаком.



Автор Катерина Константинова
Джерело - ZN.ua


Tags: Война, День рождения, Интервью, Классика, Музыка, Украина
Subscribe

Posts from This Journal “Интервью” Tag

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments