Вадим Алешин (vakin) wrote,
Вадим Алешин
vakin

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського. Серія 2

Серія 1

***

Київ. Педагогічний музей. 7 листопада 1917 року. Близька 9-ї години вечора

Засідання Малої Ради мало розпочатися іще у полудень. До великої зали Педагогічного музею набилася сила народу.


Фото засідань Центральної ради невідомі. Та навряд чи інтер'єр головної зали суттєво змінився від моменту від моменту відкриття Педагогічного Музея. Фото 1912 року

З Петрограда надходили непевні відомості про подробиці перевороту. У незатишному шепотінні зливалися останні новини:

"У ставці Главковерху велика дезорганізація. В прифронтових місцевостях зростає безладдя. В Петрограді між самими більшовиками – незгода. Проти більшовиків – решта демократії."

Генеральний Секретаріат, найбільші фракції українського парламенту – соціал-демократи (есдеки) та соціал-революціонери (есери) другий день консультуються практично безупинно – тільки того дня більше дев’яти  годин. В когось продзвонив кишеньковий годинник – пів на десяту вечора.

Почали заходити члени Малої Ради. Стрімким кроком до зали увійшов Грушевський:

"Високі збори! Грізний момент кривавої боротьби в Росії і на Україні, коли нема центральної власті, коли повстала і все шириться громадянська війна, що переходить уже і на Україну, вимагає від українських партій рішучих кроків...[…]

Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний секретаріат прийшов до тієї думки, що для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною владою, під нею повинна бути міцна підвалина і такою підвалиною може бути проголошення Української Народної республіки..."

В залі після тих слів вибухає грім оплесків і покликів "Слава!" Овація довго лунає в залі. Всі в залі в захопленні повставали з місць. Тільки гурт представників меншостей (5-6 чоловік) не поділяє загальної радості і стоїть мовчки, понурившись.

"Отже, дозвольте оголосити цей акт тепер..."

Всі встають з місць. В залі настає велика тиша. На обличчях присутніх відбивається внутрішній захват.


Третій Універсал, 7 листопада 1917 року

"Народе український і всі народи України!

Тяжка і трудна година впала на землю республіки Російської. На півночі в столицях іде межиусобна і кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без власті дужої, єдиної, народної Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна рада, твоєю волею во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народною Республікою!"

Ледь відлунали останні слова – знову вибухнули оплески, які перейшли у спів "Ще не вмерла Україна"...

Грушевський оголошує поіменне голосування. У той час це робилося так: головуючий називав прізвище депутата, той піднімав руку та виголошував – "за" чи "проти".

Присутніми під час голосування були 47 членів Малої Ради. Не було чоловік 5-6. За Універсал подали 42 голоси, проти – ніхто, утримались – 5.

"Таким чином, постанову про Українську Республіку прийнято", - виголошує Грушевський. У відповідь лунає нова овація.

***

Київ. Софійський майдан. 9 листопада 1917 року. 14:00

Через день, зранку на Майдан біля кінного Хмельницького почали збиратися кияни. Не тільки площа, а й усі навколишні вулиці, Михайлівський майдан, навколишні будинки, паркані і, навіть, дерева – усе було залито людом!

Сипав перший того року сніг. Серед тих, хто зібрався, панував святковий настрій: "Хвалити Бога, що встигли до снігу свою хату збудувати!" "Нашу Українську республіку! - підхоплює інший, - Многая їй літа!"

Близько другої години дня у Софійському соборі задзвонили...



На Майдан прибув голова Центральної Ради Михайло Грушевський та Уряд – Генеральний Секретаріат – у повному складі.  Грушевський разом із командуючим парадом полковником Юрієм Капканом, урядовцями та консулами іноземних держав обійшли шеренги війська, що вишукувались чотирикутником навколо пам’ятника Хмельницькому.

Десятки тисяч війська і громадян зняли шапки і затихли. Тільки слова Універсалу далеко лунали та вітерець лопотів сотнями знамен та прапорів:

"Віднині Україна стає Українською Народною Республікою!

...До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді і нашому правительству – Генеральному секретаріатові...

...Існуюче право власності на землі поміщицькі ... касується!..

...На території Народної Республіки України з цього дня установлюється по всіх підпрємствах вісім годин праці...

...смертна кара касується...

...ув’язненим та затриманим за політичні виступи... дається повна амністія...

Так само в Українській Народній Республіці має бути забезпечено всі свободи[…]: свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканості особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов в зносинах з усіма установами."

"Громадяни України! – звернувся до народу Грушевський, - Ви вислухали слово Центральної Ради, її Універсал про Українську Народну Республіку. Нехай живе Українська Народна Республіка!"

Майдан вирував: "Слава! Слава Українській Народній Республіці!"

"І небо, що кілька днів підряд було хмурим, на цей час наче навмисно прояснилось, сонце заграло на золотих митрах архієреїв та на багнетах і шаблях війська..." – писала газета "Нова рада".

Грушевський було рушив за військом, намагаючись протиснутися скрізь натовп, але присутні підхопили його, Петлюру та Капкана, і на руках понесли до автомобілів.

Те, що відбувалося на Софійському майдані – то було одночасно і наслідком, і втіленням міту Грушевського, його історичної концепції. Те, про що вчений писав у "Історії України-Руси": народ повірив у себе, взяв долю у свої руки і сам почав творити історію.

Проте "дім, що розділений навпіл, не вистоїть". Негаразди військового часу озлобили людей. Хтось впав у гріх розчарування. А на цей поживний ґрунт впали слова більшовицької агітації. Вродило розбратом. Український народ знову був розділений.

Більшовицьке повстання планувалося іще у листопаді. Але було зірвано, а самі повстанці – обеззброєні.

Та вже незабаром, у грудні, Російський Раднарком висуває до Грушевського ультиматум: "Ми звинувачуємо Раду в тому, що прикриваючись національними фразами, вона веде цілком буржуазну політику, яка давно вже виявляється у невизнанні Радою радянської влади на Україні". У разі невиконання вимог Ультиматуму – "Раднарком буде вважати Центральну Раду в стані війни".

Реакція Росії на національну революцію у 1918 році була такою самою, як на Майдан 2014 року: збройна агресія. Тоді чужі та свої більшовики заполонили Київ. Дім, розділений навпіл, не вистояв.

***


Прибутковий будинок Грушевських після більшовицького артобстрілу і пожежі, Київ. Фото 1918 року

Київ. Паньківська вулиця. 25 січня 1918 року. Пізній вечір

Дім Грушевського опинився серед ключових об’єктів міста, які захопили більшовики у січні 1918 року: пошта, телеграф, вокзал і... будинок Грушевських.

Проти нього більшовики поставили артилерійську батарею. І стріляли з гармат допоки той не згорів ущент – сплинув без місяця рік після тієї пожежі у поїзді Москва-Київ.


Обкладинка часопису "Малая Русь" з малюнком палаючого "фамільного" дому Грушевських. 1918 рік Джерело: vuam.org.ua

"Ми вилізли на дах свого будинку – писав очевидець – і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна із стель шестиповерхового будинку, вибухав аж під хмари. Разом із будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів..."

Та найгірше, що цього потрясіння не перенесла мати Грушевського – Глафіра Захаріївна. Напівживу її встигли винести з пожарища, але за кілька днів вона померла.

Того дня Грушевський врятувався. Його разом із Урядом та Малою Радою встигли вивезти у напрямку Житомира. Він не міг знати, але відчував, що у палаючому місті із найдорожчою людиною – лихо.

Грушевському не спалося. У вагоні Житомирського поїзду він починає записувати свої спомини:

"Я думаю, що дуже багато одідичив від матері... [...]Ся прикмета, що я в кожній хвилі, в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання – се те, в чім я бачу психіку матері."

Погойдування вагону навіювало спогади про інші, світліші роки і подорожі:

"Я переїхав через Кавказький хребет 32 рази – 16 з Владикавказа до Тифліса і стільки ж назад... Коло Казбеку стала розкриватись широка безкрая панорама гірського хаосу, все більше сумна, холодна, безрадісна... Серед нічної пітьми скотилися ми з Гудаурського перевалу в веселу і радісну долину Арагви. Старинні мури, вежі й церкви Аканура зробили на мене враження якогось зачарованого міста..." 

У Тифліс батько – Сергій Федорович – привіз Михайла вступати у гімназію. І несвідомо став винуватцем усієї майбутньої кар’єри сина. Михайло складав іспит відразу до четвертої класи гімназії.


Михайло Грушевський в день вступу до Тифліської гімназії. Тифліс, 1880 рік. Джерело: vuam.org.ua

Аж тут батько заявив, що сину було б легше, якби той вступив до третьої класи.

"Думаю, що в моїм життю було небагато фактів, які мали б таке рішуче значення для всього складу моїх настроїв і змагань, мого характеру та світогляду, як се невинне рішення батька. Коли я, зложивши зовсім добре іспит до четвертої класи, добровільно пішов до третьої, то се чи не зобов’язувало мене до дечого, кат його бери!"

Народилася амбіція, прагнення бути найпершим! Свідомим українцем Михайло став іще раніше – коли жив у Владикавказі. І теж з вини батька:

"Коли я став підростати, я пам’ятаю різні святочні церемонії, котрі батько заховував на Різдво при святочній вечері [...] і я старався можливо культивувати все українське "на чужині" – вчивсь колядок і різних обрядів".

Якось молодий Михайло прочитав, що 1866-го – у рік його народження – не вийшло жодної української книжки. У Тифлісі він дав собі "Ганнібалову присягу": написати 100 книжок – щоб у стократ вигодити ту прогалину.

Взимку 1882 року родина Грушевських пережила потрясіння: від скарлатини та дифтерії померли два молодших брати та найменша сестра 16-річного Михайла.


Михайло Грушевський (сидить перший праворуч) з батьками, братами Захарієм і Федором, сестрою Ганною. Ставрополь, 1876 рік. Джерело: vuam.org.ua

Тінь того нещастя не зійшла з його життя ніколи: "Кінець кінцем я собі сотворив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу любити своїх рідних і передусім своїх батьків, братів і сестер, не вважаючи ні на що, тремтіти за їх життя і здоров’я, служити їм і піклуватися ними і над усе цінити можливість жити вкупі і тим тішитись як найвищим щастям."

Перший том "Історії України-Руси" починається присвятою: "Моїй дружині".

І ось 30 квітня 1918 року – вже після повернення із "Житомирського вигнання", прийняттям Конституції УНР, арешту Центральної Ради німцями – от вже після всього того сум’яття під час розгону Ради Скоропадським на Грушевського був скоєний замах.


Михайло Грушевський з дружиною Марією. Берлін, 25.12.1899 року. Джерело: vuam.org.ua

На голову Центральної Ради кинувся якийсь молодик. Та його багнет не зачепив Грушевського, але поранив дружину – Марію. Грушевський був шокований – нащо йому політика і влада, коли вони приносять стільки болю найріднішим душам?!

Вранці до Грушевського у Луцькі казарми в Києві, де той переховувався, явилася молодий дипломат Надія Суровцева із дорученням від партійних керівників.

Ті вважали, що у даній хвилині Україні потрібна диктатура, яку мали б протиставити гетьманату Скоропадського:

"Ви маєте прийняти диктатуру!"

Грушевський підскочив, немов опечений:

"Я? Голова парламенту – диктатуру?! Ніколи!"


Михайло Грушевський після військового перевороту. Київ, 1.05.1918 року. Джерело: vuam.org.ua

Грушевський назавжди втратив владу: не зміг зрадити демократії.

***

Харків. Холодна Гора. Пересильна в’язниця. Ніч проти 28 березня 1931 року

"Грушевский Михаил Сергеевич – академик с европейским именем. […] "Председатель" Центральной Рады. Большой организатор. […] Политических взглядов, как и правописания, не меняет, гнётся, но не ломается."


Один з перших аркушів справи-формуляру Михайла Грушевського. Джерело: ГДА СБУ

122 томи "Справи "Українського національного центру". Вісім з них – його персональні. Ця справа росла з моменту повернення Грушевського з еміграції: Прага – Париж - Люцерна – Берлин – Відень – Прага – і знову Відень...

2 березня 1924 року Грушевський з родиною виїхав з Відня, а 7 березня його зустрічав Київ.

Радянська влада видала Грушевському "Охоронну грамоту":

"Рада Народних Комісарів УСРР, за клопотанням Української Академії Наук, надає академіку – Грушевському Михайлу Сергійовичу право вільного проживання на території УСРР, не ставлячи за провину і не висуваючи ніяких звинувачень за його попередню політичну діяльність, а тому згаданий академік Грушевський обшукам, арештам і переслідуванню не підлягає."

Того самого дня ГПУ розпочало справу-формуляр № 1023, ухваливши "взяти громадянина Грушевського М.С. на облік неблагодійних". ГПУ слідкувало за кожним його кроком. Більшість документів у справі-формулярі – доноси. Сотні сторінок доносів, результат роботи десятків секретних співробітників спецслужб.

23 березня 1931 року його заарештували. ГПУ спробувало зробити його лідером антирадянської підпільної організації "Український національний центр" – "УНЦ".

ГПУ знало всі його слабкі місця. Йшлося про доньку Катерину, кохану "Кулюню": слідчий пообіцяв академіку, що її зашлють на Соловки.

"...будут арестованы все близкие мне лица, будут произведены десятки повальных обысков, разорены десятки квартир, взорваны полы и стены, близкие мне лица будут сосланы в концентрационные лагеря, где их расстреляют при первом замешательстве в стране, и я стану предметом проклятий у всех моих близких…" – так Грушевський напише в листі до Сталіна про допит у харківській тюрмі.

Хворого академіка допитували підряд дев’ять годин – усю ніч до 4 години ранку. Вимагаючи потрібних свідчень, слідчий виривав з рук Грушевського папір із показами, рвав написане, лаяв, вимагаючи нових і нових подробиць:

"Он настаивал, что я как руководитель должен больше знать и должен восполнить показания остальных участников… Его особенно интересовали вопросы об уставе и плане "Соборной Украины до Тихого океана", об организации военных сил, об организации восстаний…"

Грушевський вирішує, що сила-силенна показів, які були зібрані ГПУ були спрямовані особисто проти нього, щоб саме його звинуватити у контрреволюційній діяльності.

Він бере всю провину на себе, сподіваючись, що решта його учнів, знайомих і співробітників відразу будуть звільнені:

"Визнаю свою приналежність до контрреволюційної організації […]".

Після того, як академік підписав все, що від нього вимагали слідчі, його відправляють у Москву, і... відпускають... Бо там Грушевський відмовляється від усіх попередніх свідчень. Випадок виключно унікальний і загадковий – чому каральна машина раптово дала збій і не стала "доламувати"?


Михайло, Марія Грушевські, невідома, [Ольга Коссак] та Катерина Грушевська. Київ, Паньківська, 9. 1928 рік. Джерело: vuam.org.ua

Влада боялася Грушевського на волі і мусила заарештувати. Влада боялася його живим. Але боялася і його невчасної смерті та суспільного збурення. Здається, вона просто не знала, що з ним робити.

Дружина не впізнала Грушевського після двох тижнів тюрми – так той змінився. "Якби ще раз отаке – не витримав би," – зірвалося у нього. Більше він нічого не розповідав.

З другого московського заслання Грушевський уже не повернеться в Україну ніколи.

Напівсліпий історик працює над Х-им томом "Історії України-Руси". Він пише про Гадяцький трактат 1658 року. Вже через чотири роки після Переяслава – козацька держава прагнула знов постати як Велике Князівство Руське. Х-ий том закінчується оповіддю про те, як гонець гетьмана Виговського приніс звістку, що "москалів вигнано звідусіль"...

Кожний невільний народ чекає на свого Мойсея. Але Грушевський не став українським Мойсеєм – і часу було замало, та і пустелі такої нема... Він створив великий міт. І цей міт змусив народ повірити в можливість неможливого – незалежну Україну.


"Державотворення", картина Олексія Кулакова в кулуарах українського парламенту

Київ. Верховна Рада. 24 серпня 1991 року

"Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України..."

Автор Олександр Зінченко
Джерело - Історична правда



Tags: 1917, История, Украина, Человек
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments