Вадим Алешин (vakin) wrote,
Вадим Алешин
vakin

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського. Серія 1



Непомітно для себе російська влада зробила з Грушевського героя, мученика, ба більше – месію: "...ми всі вважали його за "некоронованого короля України", який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад".

29 вересня 2016 року Україна відзначає 150 років від дня народження першого голови української незалежної держави ХХ століття, творця великого історичного міту України.

Харків. Холодна Гора. Пересильна в’язниця. Ніч проти 28 березня 1931 року

"Грушевский Михаил Сергеевич – академик с европейским именем. Интриган большой руки. "Председатель" Центральной Рады. Большой организатор. Любит размах во всём и деньги. Крайне самолюбив. […] Политических взглядов, как и правописания, не меняет, гнётся, но не ломается." (Справа-формуляр ГПУ на М. Грушевського).


Донесення секретного співробітника "Бєлого" від 6 березня 1925 року з справи-формуляру Михайла Грушевського. Джерело: ГДА СБУ

Ляскіт в’язничних засувів, кроки, подих холодного повітря з вулиці, далекий грай вороння і гавкіт собак з боку залізниці. За в’язничними дверима – двір, цегляна стіна. Постріл. Темрява.

65-річного Грушевського поставили до стіни. Стріляли... холостими набоями.

Чи відбувалася ця "інсценізація розстрілу" насправді? Чи це іще один міт про Грушевського?

Правда в тому, що його "ламали" на допитах. Це звалося – "ставити Грушевського на коліна".

Це майже вдалося:

"Я не належу до породи героїв і не видержав 9-ти годинного нічного допиту. Я стара людина, сили мої давно підірвані. В тюрму я був кинутий в грипозному стані. Я не видержав різкого натиску слідчих." (Із "Запису розмови із акад. М.С. Грушевським", 4 квітня 1931 року).


Михайло та Марія Грушевські. Китаїв, 1928 рік. Джерело: vuam.org.ua

Ми не маємо оригіналу зізнань академіка, написаних легко упізнаваним нерозбірливим почерком, тільки віддруковані слідчим на машинці:

"Визнаю свою приналежність до контрреволюційної організації […]. Рішучо засуджую всякі спроби боротьби з радянською владою та розумію повну абсурдність наших змагань в сім напрямі, урочисто обіцяю по силі моєї можливості освітити всі ланки згаданої організації і всі ті темні сили, які ріжними шляхами підготовляють збройну боротьбу з радянською владою".

Що насправді зробив Грушевський? Яку таку зброю винайшов?



10 томів "Історії України-Руси" Грушевського: більш ніж сім тисяч сторінок, два мільйони шістсот тисяч слів, 37 років копіткої роботи. Противага офіційній російській історії. Український історичний міт. І... проклята книга. Через неї Грушевський став ворогом трьох імперій.

Київ. Охранное Отделение. Полудень 25 червня 1909 року

Невеличку приймальню охранки мало не на третину займає кіот із благословляючим Спасителем. Навколо на стінах – портрети царя Миколи ІІ, цариці і колишнього начальника охранного відділу Свиридовича з написом: "Дорогому Кіевскому Охранному Отделению".

Між високим, сухорлявим середнього віку добродієм у цивільному, із закрученими вусами та ріденькою борідкою (начальник київської охранки Кулябка) та середнього зросту цивільною особою із селянськими вусами та великими залисинами (поміщик Чикаленко) відбувається розмова. Кулябка, роздратовано вигукує:


Євген Чикаленко, землевласник, меценат, видавець газети "Нова Рада"

- Грушевському давно місце в тюрмі! Я таки коли-небудь його посаджу. Скажіть, будь ласка, чого він сюди їздить?! Не подобається тобі в Росії, сиди собі в своєму Львові і кричи скільки хочеш, а не приїзди сюди...

- Грушевський тутешній уродженець, має свій дім у Києві, українець родом і теж, як і я цікавиться українською культурою...

- Ніяких тут українців нема.   

- Ну, "малороси"...

- Ніяких малоросів нема, всі ми – "русскіє"!!!

Такі емоції викликала персона Грушевського у осіб начальствующих та тогочасної преси певного ґатунку. Інакше, аніж "мазепинцем" його там не називали:

"У нас пани Грушевські та інші австро-польсько-мазепинські емісари преспокійно їздять по краю і керують цілою мазепинською пропагандою і ніхто їх і пальцем не займе!"

"Польське, вірменське, фінське та інші питання – все це питання чисто окраїнні, себто другорядні. Мазепинське питання б’є Росію в саму основу її великодержавності. [...] Початок російської великодержавності поклало 8 січня 1654 року приєднанням Малої Руси до Московської держави. [...] І ось тепер мазепинський рух [...] намагається зруйнувати великодержавність Росії. Ось де наша найбільша небезпека!" (Киевлянин, 17.ХІ.1911, № 313, Де головний ворог?)

Перший же том "Історії України-Руси" вибухнув, немов фугас, під звичною схемою "общерусской истории":

"Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, - писав Грушевський, - вона виросла на своїм корені, і відносини до неї можна б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави до її галльських провінцій..."

Історія українського народу окремішня і безперервна – від антів до запорожців, від козаків – до сьогодення, від Руси – до України. Не царські династії творять історію, а народ.

У Росії книгу одразу заборонили.


Михайло Грушевський на львівській віллі. Фото приблизно 1902-1903 років

Грушевський визнавав, що початковий задум був скромніший:

"В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загально-приступної, в трьох невеликих томиках, які-б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період.[…]

Близше розглянувшися прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною і короткою, а ширшою й строго-науковою історію України... […]

Цілість зпочатку я надіявся вложити в 5-6 томів..."

Професор Львівського університету споряджав своїх учнів та співробітників до всіх архівних зібрань, де тільки були документи про історію України: Краків, Варшава, Петербург, Київ, Відень, Москва, Харків, Чернігів... Ззовні, це, дійсно, дещо нагадувало агентурну мережу...

Іще 16 років влада двох імперій терпіла зростання популярності Грушевського.

За цей час він випускає ще 7 томів "Історії України-Руси". Ця книга конкуруватиме в  українців із історичною енциклопедією за змістом та Біблією за значенням. "Історія України-Руси" змусила народ повірити в себе.

У 1914 році терпець урвався.

Австрійська поліція отримує наказ заарештувати професора за звинуваченням у русофільстві. Але Грушевський встигає раніше втекти – в обхід лінії фронту – через Італію та Румунію до Російської імперії.

У Києві його і заарештувують, звинувативши... у австрофільстві.

Мрія шефа Київської охранки збулася – Грушевський на чотири місяці потрапив до Лук’янівської в’язниці. Його мали переслати етапом у Сибір.

Проте петербурзьким знайомим, як іронізувало "Новоє Время", в останні хвилини вдалось "вставити букву "М": замість Сибіру – вислали у Симбірськ.

"Грушевський – це духовний вождь українства. На Російську державу чекає тяжка альтернатива – або вдатися до цілком означених репресій, щоб вирвати гідру сепаратизму, або зустріти домагання українців широкими поступками. Перший шлях – я глибоко у тому впевнений – приведе нашу державність до загибелі..."

Ця цитата – з листа академіка Олексія Шахматова, який вмовляв Президента Петербурзької Академії Наук Великого Князя Костянтина заступитися за опального історика.

Непомітно для себе російська влада зробила з Грушевського героя, мученика, ба більше – месію.

"...ми всі вважали його за "некоронованого короля України", який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад."- писав тоді про Грушевського Євген Чикаленко (це той другий пан, який дискутував із шефом київської охранки).


4 березня 1917 року Грушевського заочно обрали головою Центральної Ради. За кілька днів по цій знаменній події він ледь не загинув...

***

Поїзд Москва-Київ. Вечір 11 березня 1917 року

"3 березня зрікся корони цар. [...]

Десь так приблизно від понеділка 6 березня ст. ст. стали приходити телеграфічні поклики до приїзду. [...]

Се переконало мене, що українське життя вийшло із летаргії, і справді треба кидати всі недокінчені праці, і недокінчений друк "Хмельниччини", і недопломбовані зуби та поспішати до Києва. [...]

11 березня, як встиг і з чим встиг, виїхав з Брянського двірця."

Ніч пройшла спокійно. Грушевський прокинувся рано, десь о сьомій. Умившись, професор пішов до свого купе вдягатись. Як раптом з коридору почулося румунською: foco! foco! (Вогонь!) Сусіднє купе курилося...

Виявилося, що служниця якоїсь румунської пані поставила підігріватися молоко для немовля і пішла до вбиральні. Поки вона ходила – триножник із спиртом впав і запалив усе у купе...

"Піднялася тривога. Пасажири кинулись шукати кондуктора, алярмову гальму, щоб спинити поїзд. Досить довго не могли знайти, поїзд летів, і рух повітря роздмухував вогонь. [...] Борода у мене почала горіти. Бачу, що небезпечно далі там зіставатись."

Протягом п’яти хвилин вагон згорів дощенту. Десь під Брянськом разом із вагоном згоріли унікальні українські стародруки, найнеобхідніші книги, увесь одяг та білизна Грушевського...

"Не передчував я, що сей маленький пожарець і все моє "чудесноє спасеніє", як його потім жартом в Києві називали ("милость Божия Украину свободившая" [...]) , були тільки "делікатним натяком" [...]на рік пізніше пожарище."

Вже наступної доби, вночі Грушевський дістався Києва. Там його вже ніхто не чекав. На вокзалі не було навіть візників. Професор у темряві не впізнавав міста, заблукав, і мусив іще півночі місити київську сльоту валянками без калош – бо ті також згоріли. Месія увійшов до Міста без тлумів і пальмового гілля.

***

Київ. Педагогічний музей. Надвечір’я 14 березня 1917 року

Наступного дня Михайло Грушевський зайшов до Педагогічного музею на Володимирській вулиці: "Моє прізвище Грушевський. Центральна Рада десь тут?"


Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

У невеличкій кімнаті на другому поверсі зібралося чоловік десять, чи трохи більше: представники кооперативних, учительських та співочих організацій і Червоного Хресту, соціал-демократ, кілька студентів, кілька солдатів, кілька робітників "Арсеналу" – ось і вся Центральна Рада.

Перетворювати цю строкату громадську організацію на перший в історії України парламент довелося саме Грушевському.

За кілька днів Центральна рада мала інформаційний листок "Вісті з Української Центральної Ради", газету "Нова Рада" та амбітний план скликання парламенту.

Київ тоді вирував маніфестаціями. Стотисячна юрма демонстрантів раз-у-раз колобродила класичним маршрутом: Володимирський собор – Хрещатик – Думська площа – Михайлівська площа – Софійський майдан – Педагогічний музей.


Київський "Майдан" в березні 1917 року

"Весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші – на них дивитись. […] Охочі рахували корогви – нарахували щось понад 300 самих національних. […]

Для сенсації гарцював на конях з кількома молодшими старий Садовський в козацьких костюмах. Юрби глядачів або приглядалися з хідників, з балконів, вікон, або йшли поруч з процесіями." – згадував день 19 березня Михайло Грушевський. - "Імпровізував і я коротку промову. Говорив я про велику хвилю, що надійшла і положила на наше покоління великий історичний обов’язок..."



Грушевського було погано чути – тож люди почали вимагати, щоб професор виступив з балкона Міської думи. Його підхопили на руки і так понесли через весь думський будинок, по сходах на балкон.

Грушевський пізніше запише: "Мета маніфестації 19 березня була осягнена: вона виявила наглядно, яскраво і імпозантно, що українство – се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелегентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає."



Наступним кроком було скликання Національного конгресу. Порядок денний – вибори парламенту та питання автономії українських земель.

Наближався  Великдень. В усіх сенсах цього слова.

***

Київ. Зал Купецького зібрання. 8 квітня 1917 року

"Останній день з’їзду був присвячений організації Центральної Ради, заразом він був моїм тріумфальним днем – найбільшої почесті, котрої я коли-небудь зазнав у житті", - згадував Грушевський цей день.

Проект реорганізації Центральної Ради у крайовий парламент – був цілком ідеєю Грушевського.

Національний конгрес по суті своїй був колегією виборщиків, які з’їхалися з усієї України. Їх обирали на місцях місцеві громади і організації, а вони з поміж себе – депутатів нового складу Центральної Ради.



Нарешті прийшов час виборів голови. У залі піднявся крик: "Виборів не треба", "Маємо голову", "Голова – Грушевський", "Батько Грушевський – наш голова".

"Я вважаю, що се була найвища честь, якої я коли-небудь зазнав, і оден з моментів найбільшої національної нашої консолідації. Я подякував за сю честь, але таки настояв, щоб було переведене тайне голосування картками – аби факт вибору не піддавано яким-небудь толкуванням."

Коли підрахували голоси, виявилось, що вибір був одноголосний. 588 делегатів проголосувало за Грушевського. Лише 5 карток були пустими (включно із карткою самого Грушевського). В залі учинилася овація.

Від того моменту на Центральну Раду полилася злива привітань, звернень, прохань...

Якась "сурйозна особа не першої молодості" допитувалася особисто Грушевського. Виявилося – безробітна куховарка просить підшукати їй відповідної посади. Їй пробують пояснити, що на те є бюро праці – вона настоює, що про Грушевського іде добрий слух між людьми, так що він мусить їй допомогти... Якийсь селянин звертався по українську книжку...

Інші вітали, дякували, бажали сили, здоров’я, довгого віку, - все се не просто з припливу людського почуття, а як "батькові", "Батькові України".

"Такий романтично-патріархальний порив обходив українські маси в тих часах: після настороженості, замкненості в собі, страху і зневіри царського режиму хотілося брататись, обніматись, цілуватись... "Мати наша Україна і батько Грушевський" – се було гасло такого ліричного настрою..."

Автор Олександр Зінченко
Джерело - Історична правда


Tags: 1917, История, Украина, Человек
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments